Малий синок, побачивши вогонь,
Який обняв велику купу хмизу,
Закрив лице листочками долонь,
Схилив його розпачливо донизу
І голосно заплакав: «Ой, біда!
Це полум’я ось-ось дістане неба!
Воно згорить, а як без нього я?
Не кидай, тату, хмизу, ой, не треба!
Як часто ми, батьки, жаркий вогонь образ
Розпалюємо у серцях відверто.
І кидали у нього вже не раз
Свою любов бездумно і уперто.
І так тремтять, бояться наші діти,
Що їхнє небо може в нім згоріти.
Василь Мартинюк,
Луцьк, Україна
Я народився 16 січня 1966 року в с. Карпилівка Сарненського району Рівненської області. Закінчив філологічний факультет Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Учителював, працював літературним редактором журналу "Благовісник".
Автор збірки "Оновлення серця" (2004).
Одружений. З дружиною Марією виховуємо шестеро дітей.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Читаючи поезії Ваиля Мартиненка, даючи їм найвищі оцінки, інколи стає вже просто незручно... Де-хто може запідозрити мене, як коментатора, у якйсь особистій зацікавленості :).Але, як там не було -- браво!
Лідія Гапонюк
2021-07-29 12:08:38
Дуже гарна тема: дітей і батьків. Все дуже правильно! Благословіння!
Крик души : СКАЖИ ИМ: КАК СИЛЬНО Я ИХ ЛЮБЛЮ! - Андрей Жаворонков Я всюду с тобой, куда бы ты себя не загнал. Я был с тобою, до того, как ты впустил Меня в свою жизнь. Я не оставлю тебя и не покину тебя, даже если ты отречешься Меня… Что бы ты не сделал, как бы низко не пал, ты не перестанешь быть Мне сыном. Мне не важно, кем себя считаешь ты. Мне важно кем Я, тебя считаю. Ни что, не в силах отменить нашего родства. Не убегай от меня. Я нуждаюсь в тебе.